Відділ освіти Великоберезнянської районної державної адміністрації

Честь і хвала славному сину Карпатського краю!

Юрія Венеліна (справжнє прізвище Гуца) – людини, яка прославила наш край у всьому слов’янському світі у першій половині ХІХ ст.

Ю. Венелін народився 22 квітня 1802 р. у сім’ї священика, закінчив гімназію в Ужгороді, тут же навчався в духовній семінарії, в ліцеї у м.Сату-Маре (Румунія), а в 1822—1823 рр. — у Львівському університеті. В архівах його увагу привернули матеріали з історії слов’ян, і відтворенню їх історії присвятив все своє життя.

Реалізувати свій задум він міг лише у царській Росії, в яку тоді слов’янські народи наївно вірили як у свою визволительку від всілякого гніту. 1825 року Юрій Іванович разом з двоюрідним братом І.Молнарем приїжджає у Москву, де зустрічається із земляком Іваном Орлаєм і за його порадою вступає на медичний факультет Московського університету. Паралельно посилено працює над історією болгар, з якими познайомився ще в Молдавії. Його здивуванню не було меж, коли дізнався, що про цей 5-мільйонний народ забули всі в Європі. І доля судила йому представити цей народ з православною вірою та багатою культурою світу, справедливо вважаючи, що «сей народ лишился не только отечества, но и истории». У 1829 році разом із здобуттям диплома лікаря він представив науковому світу працю з історії всіма забутого народу –«Древние и нынешние болгаре». Болгари були в захопленні від власної історії. Один із них відзначив, що автор працю «написав не на папері, а в серцях цілого народу, що відроджується». Молодий вчений надумав безпосередньо відвідати Болгарію і звертається до Російської академії наук з проханням, «чи не бажає вона покласти на мене здійснення наукової подорожі по Болгарії, заселеної наймогутнішим і найосвіченішим плем’ям». Він письмово звертається до президента академії. Розгляд питання був складний. До нього були залучені не лише керівництво академії, а й високі державні посадовці, дипломати, чиновники на місцях. Він був представлений президенту академії О.Шишкову, котрий звернувся до міністра закордонних справ з проханням створити сприятливі умови для наукової подорожі Ю.Венеліна, щоб він мав вільний доступ до архівів і бібліотек при монастирях у Молдавії, Валахії і Болгарії, зміг виявити і оцінити рукописні пам’ятки давньої слов’янської літератури, вивчити болгарську мову і скласти граматику тощо.

Подорож по слов’янських землях Балкан тривала впродовж 1830—1831 рр. Неймовірна радість охоплювала науковця при виявленні найменшої писемної пам’ятки. У щоденнику він відзначив: «Цілу майже ніч я не міг заснути від радості, в надії придбати цей скарб, скільки б за нього не запросили». Однак невтомна праця, матеріальні нестатки фізично виснажили дослідника, і він часто хворіє. У листі до свого наставника М.Погодіна у Москву він пише: «Я страждаю всім, тілом і душею. Здається, що небеса і земля проти мене. Працювати не можу, хворію душею, я не думав пережити хворобу, та вже трохи зміцнів». Дійсно, небачений приклад пожертвування в ім’я науки!

Повернувшись, Ю.Венелін активно працює над зібраним матеріалом. Його авторитет як вченого значно зріс, і керівництво Московського університету доручає йому скласти «Конспект викладання історії слов’янських мов і літератури», що і зробив. У ньому відзначалося важливе положення про необхідність вивчення рідної мови, бо вона –«один із найбагатших музеїв, в якому багато передається від батьків до найвіддаленіших нащадків». Другим важливим положенням були добрі знання з власної історії, бо «немає жодного народу, який би не заглиблювався в самого себе, не відкривав би для себе нових джерел народного свого існування». На жаль, згаданий конспект так і залишився рукописним. Така ж доля спіткала і граматику болгарської мови. Та деякі праці вдалося опублікувати, зокрема «О зародыше новой болгарской литературы» (1838), яка перевидана двічі в Болгарії. Автор тепло поставився до болгарської літератури «з наміром подати їй руку, як дитині, яка тільки що пробувала стати на ноги».

Закарпатський вчений виступив новатором і в методиці історичного дослідження. Основні її принципи він виклав у праці «Мысли об истории вообще и русской в частности». У ній обґрунтовано, що головним об’єктом історичного дослідження має бути народ, і вивчення його минулого треба починати з його імені й мови, зобразити душу народу, ступінь народної діяльності, від єдиної якої залежить його незалежність, а також традиції, звичаї тощо. Вчений гостро критикував працю відомого російського історика М.Карамзіна «История государства Российского», зауваживши, що її можна назвати «более жизнеописанием великих князей, нежели историей», і назвав її «антирусским сочинением, обвинительным актом государства Российского».

Велика заслуга Ю.Венеліна і в тому, що він у центрі Російської імперії цікавився історією України, причому по-новому оцінюючи важливі її сторінки. Так, у згаданій праці він вказує на вищий рівень освіти і науки в Україні, ніж в Росії, на наявність навчальних закладів, ряду вчених вже у XVII—XVIII ст. – Ф.Прокоповича, С.Яворського, Д.Ростовського. Він нагадує: «Ми не забудемо, що під цією егідою почав свою ученість і незабутній Ломоносов». Особливо високо оцінює культурно-освітню діяльність П.Могили, називаючи його «світилом Божим», «новим променем освіти». Він порівнює його з Петром І і вважає, що «обидва мужі за своїм впливом на російське царство великі, і якщо 100 разів на рік виявляємо вдячність Петру, хоч один раз згадаймо Петра Могилу і його «південноросів».

Особлива заслуга Ю.Венеліна в тому, що він дав належну відсіч імперській історіографії, яка зображувала українське козацтво в чорних фарбах. Вчений правильно визначив причини виникнення козацтва. Це – тяжкий економічний і духовний гніт іноземців, і показав роль козацтва в історії України. Для нього козак – це «моряк, кавалерист, піхотинець, все разом – лицарі помсти і смерті». Якщо царські прислужники Запорізьку Січ називали «Политическое уродство», то наш вчений називав її «Запорожская вольница». А як високо він оцінив духовність українського народу, зокрема його пісенне багатство! Заполонений щедрістю і задушевністю української пісні, він стверджував: «Подібного народного багатства не представило ні одне з європейських племен, якщо не зараховувати сюди літературних романсів».

Та успіхи талановитого вченого не задовольняли московську наукову еліту – вона не допустила його до керівництва кафедрою в університеті, і, позбавлений заробітку, Венелін опинився у матеріальній скруті. Причину цього справедливо вказав ще в 1945 р. російський академік М.Державін: «Скромная фигура благородного, самоотверженного и честного русського ученого, в молодые годы сошедшего в могилу как жертва житейских невзгод и лишений в обстановке господствующего в царской России полицейско- бюрократического режима, Венелина стоит на высоком пьедестале, особенно в сознании болгарского народа, в числе первых его будителей и основоположников национально-освободительного движения».

У наш час це підтвердив московський прихильник його творчості П.Тулаєв: «Одной из причин такого недоразумения было холодное, если не сказать отрицательное отношение к нему ведущих авторитетов того времени. В русине, приехавшем из Закарпатья, они видели лишь одаренного провинциала и дилетанта, который со временем может составить им конкуренцию. В этом смысле судьба Венелина чем-то напоминает драму Гоголя и Шевченко, гениальных писателей, попавших из теплых и уютных городков «неньки Украины» в студеные просторы северных столиц».

Знесилений фізично і морально, в 1839 р., на 37-му році, Ю.Венелін пішов із життя. Похований у Свято-Данилівському монастирі, там, де спочиває ще один славний українець – Микола Гоголь. Вдячні болгари у 1842 р. на могилі закарпатця встановили величний пам’ятник з мармуру, привезеного з Італії. На одному боці напис – «Он первым напомнил свету о забытом, но некогда славном и могущественном племени болгар и пламенно желал его возрождения. Господи, услышь молитву раба твоего!». Вся провідна московська преса прискорбно відгукнулася на кончину Ю.Венеліна. Так,«Московские ведомости» повідомлення про відкриття пам’ятника завершили такими словами: «Честь и вечная память Венелину – честь и уважение благородным и благодарным болгарам». Та у 1930-х роках сам монастир було закрито, а надмогильний пам’ятник зруйновано. Тільки 1988-го на північній стіні відновленої обителі вдячні болгари встановили меморіальну дошку із барельєфом вченого і таким написом болгарською мовою: «Юрій Венелін (22 квітня 1802 – 26 березня 1839) Від вдячної Болгарії».

Ім’ям славетного закарпатця названо вулицю в столиці Болгарії, а в м.Габрово височить йому пам’ятник. Славний син Карпатського краю достойно був оцінений ще за життя у всьому слов’янському світі, зокрема болгарами. Один із них, Василь Апріллов, у листі до нього писав: «Ви дуже зобов’яжете всіх моїх співвітчизників, якщо не перестанете трудитися на користь їх історії. Вони вмістять вас в число своїх благонадійників, і потомство впише ваше ім’я в храм безсмертя».

Закарпатський учений удостоївся високої оцінки з боку І.Франка: «Наш угорський русин Юрко Гуца як будитель народного духу болгарського, воскреситель їх славної минувшини стоїть гідно обіч імен таких болгарських патріотів, як Л.Каравелов, Раковський, брати Миладинови, Заря Стоянов».

Тож чому б нам не вклонитися пам’яті Юрія Венеліна, історика, етнографа, поліглота, котрий добре знав грецьку, латинську, всі слов’янські мови, представив світу цілі народи, написав їх історію, склав граматику? І це все у 37 років. Честь і хвала славному сину Карпатського краю!

Рекомендуємо організувати і провести  заходи із вшанування пам'яті відомого українського історика, філога та етнографа:

  • долучитися до проведення районного конкурсу на кращий твір, присвячений пам'яті Юрія Гуци-Венеліна;
  • провести бібліотечні уроки, просвітницькі заходи про життєвий та творчий шлях відомого українського історика, філолога та етнографа.

Джерело: https://zakarpattja.livejournal.com/79483.html



« повернутися до списку новин